Президентські вибори в Україні: розквіт політичного популізму

 

Проблема політичного популізму, пропаганди простих рішень для складних проблем, які таких рішень не мають, актуальна проблема не лише сучасної України, а й більшості країн Європи та світу. Популізм, як певну форму політичної риторики, періодично використовують майже всі учасники політичного процесу в Україні. Його популярність обумовлюється тим, що лідери ведуть активну діяльність лише під час виборів, тому жодна політична сила не має постійної електоральної та соціальної бази прихильників.

 

У пошуках електорату

Популістські гасла допомагають залучати прихильників в умовах, коли виборці не бачать реальних відмінностей між політичними силами. Бо партії не формують сталу політичну програму, яку вони послідовно намагаються реалізовувати протягом хоча б декількох років.

«В першу чергу кандидати концентрують увагу на декількох проблемних полях сучасної України: економіка, корупція, соціальна сфера, реформування державних органів влади, зовнішня політика, проблеми Донбасу» — зауважує політолог Андрій Шуліка.

Політологиня Олександра Решмеділова наголошує, що кандидати у своїй передвиборній кампанії реагують на актуальні запити суспільства:

«Досить часто не політики задають певний тон, а саме попит породжує пропозицію. В передвиборних кампаніях кандидатів є частина обіцянок, розрахованих на швидку популярність, іноді навіть на дешевий авторитет того чи іншого політика. Тоді це пов’язують з популізмом. Політики обіцяють загальні фрази «за все хороше, проти всього поганого.»

Основа для популізму – наявні проблеми у певних секторах. Наприклад, якщо діюча влада довго не розвивала соціальний напрямок, то риторика, направлена на підвищення зарплат та пенсій, підвищуватиме рейтинг опонентам.

«Буває накопичувальна помилка у владі, певні пласти, які вони системно недопрацьовують. Є також частина політиків, які штучно роблять проблемними певні зони. І якщо опоненти діючої влади починають робити на цьому акцент, обіцяти покращення у цій сфері, це додає їм популярності.» – зазначає Олександра Решмеділова.

З метою отримання популярності під час виборчої кампанії кандидати використовують гучні, епатажні обіцянки, мета яких – медійний ефект. Ефективність таких обіцянок мінімальна, тому що більшість кандидатів або не планують їх реалізовувати, або вони, навіть у випадку перемоги, не будуть в змозі втілити це у життя. Це пов’язано з тим, що, згідно з Конституцією, Президент не має достатніх повноважень для одноосібного реформування держави. У програмах кандидатів багато гасел, але мало реальних шляхів реалізації. Тим паче, що реалізація більшості з них, передбачає погодження з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, окремими міністерствами.

 

Все не так просто

У сучасній виборчій кампанії чимало кандидатів обіцяють реформувати законодавчий орган. Зменшити кількість депутатів Верховної Ради обіцяють Андрій Садовий (до 300 осіб), Олександр Шевченко (до 300 осіб), Віталій Купрій (до 300 осіб), Олександр Мороз (до 385 осіб), Олег Ляшко (до 250 осіб), Юлія Тимошенко (до 350 осіб) та деякі інші кандидати. Але таке реформування можливе лише через зміни до Конституції – зауважує політолог Андрій Шуліка. Тому це можливо лише у разі підтримки 2/3 складу Верховної Ради. Без підтримки депутатів, це – лише популістські лозунги, популярні ще з 2000 року, коли на референдумі більшість громадян підтримала цю норму, але вона не була реалізована законодавчо. З того часу політичні лідери активно використовують цю обіцянку як популістський лозунг.
Велика увага з боку кандидатів в Президенти приділяється економічним проблемам. Це пов’язано з тим, що доволі часто громадяни бачать вирішення економічних проблем у політиці. Це активно використовують кандидати, хоча, економіка в країні вже давно не є державною, тому у Президента немає стільки важелів впливу, як кандидати заявляють під час виборчої кампанії. Зокрема, суто популістськими є обіцянки відразу значно збільшити зарплати та пенсії в країні, що, без контролю за ростом цін, може призвести лише до величезної інфляції – наголошує Андрій Шуліка. Такі пункти в програмі мають Віталій Купрій (підвищити зарплати бюджетникам і пенсії в 2-3 рази), Юлія Тимошенко (середня зарплата збільшиться у 3,5 рази), Олександр Вілкул (збільшити зарплати вчителям и медикам та пенсії) та ін.

Головною проблемою економічного сектору обіцянок кандидатів є відсутність прописаних конкретних заходів реалізації, що і перетворює їх на популістські. Зокрема, багато кандидатів звертають увагу на збільшення видобутку природного газу та нафти в Україні. Наприклад, Ольга Богомолець, Андрій Садовий, Олександр Вілкул, Роман Насіров, Володимир Зеленський та ін., але жоден не прописує схеми реалізації даних обіцянок. Про проблему розвитку ІТ-сектору говорять одні з лідерів передвиборчої гонки Петро Порошенко та Юлія Тимошенко, але реальні шляхи реалізації обіцянки у їхній програмі не вказані.

Тема війни на сході України стала основною у програмах майже всіх кандидатів. Але, за словами політолога Андрія Шуліки, рідко можна зустріти в політичних програмах реальний план вирішення проблеми, а не популістські лозунги. Так, Олександр Вілкул обіцяє зупинити війну за 100 днів за рахунок миротворчої місії дружніх країн і нейтральних держав (Білорусь, Казахстан, Азербайджан, Фінляндія, Швеція, Австрія). Подібна обіцянка, без погодження хоча б з представниками цих країн, є лише популістським гаслом. Сергій Кривонос пропонує створити коаліцію держав, зацікавлених в падінні кремлівського режиму та ініціювати створення Балто-Чорноморського Союзу з геополітичними союзниками України. Подібні кроки можливі лише за погодженням з іншими країнами, тому назвати це реальною передвиборчою програмою, а не популізмом, достатньо складно. Юрій Бойко у своїй програмі обіцяє подолати протиріччя з усіма країнами-сусідами, в тому числі з Росією. Але не зазначає як він планує подолати протиріччя між Україною та Росією щодо АР Криму.
Всі кандидати обіцяють вирішення проблеми Криму та Донбасу, але, в сучасних умовах, будь-яка персоналія, яка займе посаду Президента України, не є гарантом вирішення цієї проблеми – наголошує Андрій Шуліка.

 

Потрійна порція порожніх обіцянок

За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології, яке проводили з 8 по 20 лютого 2019 року серед 2042 респондентів по всій території України, за виключенням окупованих Росією територій, лідерами на пост президента України є Володимир Зеленський, Петро Порошенко і Юлія Тимошенко. Серед тих, хто планує голосувати і визначився з кандидатом за Зеленського збираються голосувати 26,4%, за Порошенко — 18%, Тимошенко — 13,8%.


Аналізуючи їхні передвиборчі програми, можна зробити висновок, що там присутні як обіцянки, виконання яких не є в компетенції президента, так і популістичні обіцянки – зауважує політолог Андрій Шуліка.

Основою кампанії Петра Порошенка є, перш за все, апелювання до вже реалізованих проектів, що є природнім для діючого Президента. Серед обіцянок, які здаються популістськими, варто відмітити, що навіть обіцянка подати в 2023 році заяву на вступ в ЄС і почати реалізацію Плану з членства в НАТО є спірною, з тієї точки зору, що ці дії передбачають, в першу чергу, значне реформування законодавства, стандартів, влади, про що в програмі майже не йдеться. Це призводить до того, що цей пункт виглядає популістським. Також перспектива перетворення України у «транспортний хаб Східної Європи» повинна бути підкріплена договорами з іншими країнами або програмами розвитку. Обіцянка перетворити Україну на одну з десяти найбільш відвідуваних країн Європи під гаслом «Модна країна, яку відкриває світ», повинна передбачати державну програму з покращення екології, формування туристичних центрів, а інакше – це лише прояв популізму.

Політична програма Володимира Зеленського, перш за все, побудована на твердженні про необхідність нових політичних лідерів, боротьбу з «політичними пенсіонерами». Такий посил передбачає активне використання популістських форм агітації. Наприклад, законопроект «Про народовладдя», в якому закріплюється механізм формування основних завдань для влади через референдуми та інші форми прямої демократії. Це передбачає зміну Конституції та багатьох форм реалізації влади. Без підтримки Верховної Ради такий проект неможливий для реалізації. Тим паче, що в програмі не зазначається, які саме питання будуть виноситись на референдум.

У програмі Юлії Тимошенко проаналізовано багато моментів сучасного життя України. Але реалізація усіх її планів не входить до повноважень Президента України. Зокрема, прийняття Нової Конституції, «ліквідація кланово-олігархічної системи», можливість обирати суддів місцевих судів «народом», зменшити ціни на газ та опалення. Все це вимагає погодження з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та окремими міністерствами.

 

Себе показати

Кандидати використовують президентські вибори ще й як майданчик для піару себе як політика в цілому.

«З 44 кандидатів тільки лінивий не говорить про тарифи. Це пов’язано з тим, що частина кандидатів іде в Президенти не тільки задля перемоги, а задля участі, показати себе, своє бачення, свої напрацювання, щоб надалі зайти в парламент і брати участь у виконавчій владі.» — зауважує політологиня Олександра Решмеділова.

Так, потрапивши у Верховну Раду, ці кандидати дійсно матимуть змогу впливати на тарифоутворення в країні і матимуть змогу хоча б спробувати реалізувати обіцяні плани.

 

Бережіть себе від ілюзій

Експерти радять не звертати увагу на гучні лозунги та яскраві обіцянки, а керуватися реальними фактами політичної діяльності кандидатів. Для цього існує чимало медійних ресурсів, які відслідковують обіцянки політиків, та ресурсів, де можна знайти інформацію про їхню діяльність.

«Якщо ви хочете не словами, а саме діями, фактами оперувати, можна зайти і подивитися історію політиків і побачити, на скільки він впроваджує те, про що він говорить. Для свідомого виборця ці факти можуть бути більш переконливими, ніж будь-яка реклама, або обіцянка. Наприклад, скільки він зробив за роки при владі. Чи треба ще пускати його до влади.»

«Якщо постійно депутат каже, що він відвідує Раду, виносить законопроекти, голосує. А ти дивишся, а він прогульник, або кнопкодав. Щоб не було не співпадіння того, що розповідає політик, з тим, що він реально робить, треба відслідковувати все це.» — зазначає  Олександра Решмеділова.

Важливим є ще й ознайомлення з програмою кандидата. Не по його гучним рекламним лозунгам, і навіть не по інформації, яка представлена на сайті ЦВК. Бо там подається скорочена версія, загальні положення. Повну програму, де детально прописані методи реалізації планів, треба шукати на офіційних ресурсах кандидатів.

 

Авторка Яна Стойкова