Геннадій Вегера «Зелений»

Вегера Геннадій Петрович, на позивний «Зелений», народився 19 травня 1980 року, у селі Курилівка, Хмельницької області.

З 1995 по 1998 навчався в СПТУ 21, місто Полтава.

1998-2000 — служба в 3 полку спецназу у Криму.

З 2000 по 2006 служив у спеціальному підрозділі воєнізованої охорони.

З 2014 воював на Донбасі у складі 34 батальйону 57 бригади ЗСУ.

Одружений. Має три доньки.

Загинув 10.01.2018 року біля селища Піски.

 

«Зелений» — це той боєць, який воював за ідею, його не цікавили гроші. Хоча, він мав велику родину про яку мусив піклуватися. Це воїн, який вірив в перемогу над московськими окупантами і 4 роки на війні робив все, щоб знищити їх.
З початком війни «Зелений» вирішив йти на фронт. Дружина була проти. Вона спалила усі документи. Геннадій відновив їх і врешті-решт пішов на Донбас ускладі 34 батальйону 57 бригади ЗСУ. Він пішов на передову навіть не зважаючи на те, що мав проблеми зі здоров’ям. В той час, як здорові хлопці і дядьки купують довідки непридатності для війни.

21369148_470568276647194_1496427425753956496_n.jpg

Понад усе «Зелений» любив своїх дівчат, дружину і трьох донечок. Перші місяці без них давалися йому складно.

— Особливо важко було мені перший Новий рік, і взагалі, перші місяці на передовій. Телефонував додому рідко – були важкі бої. Не давали часу і можливості на це. А в першу новорічну ніч на фронті думав, що з розуму зійду… Тільки далеко за північ почув голоси своїх рідних. Плакав, чесно скажу… У мене три донечки. Люблю їх дуже. Пригадую, як на 1 вересня наймолодша доця пішла в перший клас. У мене тоді був шалений бій. Після бою набрав доньку, вона взяла телефон і ми разом провели півтори години на урочистій лінійці. Півтори години слухав виступ дітей. І знову плакав… Було боляче, що я на війні, а моя дитинка сама, без батька…

Смерть не раз оминала «Зеленого». Перший виїзд на передову ледве не став останнім.

— Заступивши на позиції почали окопуватися. Там була рівна місцевість, тому потрібно було кудись заховатися в разі обстрілів. Людей не вистачало, копали багато. Час від часу мінявся з побратимом. На позиції у нас стояв величезний армійський бінокль. Який був розвернутий у напрямку Горлівки. Копаючи побачив, як до нас, на відстані 300 метрів, під’їхав автомобіль. З нього вийшло троє чоловіків з автоматами і почали бігти до нас. Я подивився на них і думаючи що це наші, крикнув: «Пов’язки вдягніть, бо ще свої пристрелять!». (В той час українські бійці носили білі пов’язки, щоб відрізнятися від росіян). Вони зупинилися, переглянулись і далі продовжили бігти до нас. Я підійшов до бінокля, подивився на них і побачив, що вони в російській формі. Розвернувся, почав бігти до автомата, який лежав на бруствері. В той момент, коли схопив його рукою, нога перечепилася за камінь. Я почав падати в окоп. І тут куля, випущена росіянами, пройшлася по моєму розкішному чубові, який я відростив на козацький манер. Якби не спіткнувся об камінь, лежати мені з пробитою головою у сирій землі…

Ми з другом почали відстрілюватися. Підключилися інші побратими. Цих трьох вбили. А хлопці на зенітці знищили від’їжджаючий автомобіль.

650x488.jpg
Геннадій побував в усіх гарячих точках Донбасу. Декілька разів був поранений. Та це не зупинило його. Він неодноразово говорив, що війна, для справжніх бійців-українців, закінчиться тільки остаточною перемогою над кремлівськими окупантами.
З весни минулого року «Зелений» перебував в районі Донецького аеропорту. За цей час з ним траплялися різні ситуації. Розпочнемо з позитивних.
— Я, і командир першого взводу третьої роти з позивним «Атлас», зранку вийшли поближче до сепаратистів. Посередині між нашими та їхніми позиціями почепили прапор України. Росіяни лютували, довго намагались збити його, навіть спробували доповзати до цього місця, та ми відсікали їх.
Але було і багато втрат у житті Зеленого.

 

— Найболісніше — коли втрачаєш своїх друзів. До всього звикаєш, не можеш звикнути лише до смерті побратимів. За роки війни їх було багато, але особливо боляче реагуєш на це тепер. Адже бувало, що нас просто розстрілювали… А відстрілюватися було заборонено.

Пригадую, як ми пішли ставити протитанкові міни. В одній групі бійці на позивний «Киргиз» і «Синиця». В іншій — я з побратимом. Ми йшли на відстані десяти метрів однин від одного. Нас розділяв пагорб. Повсюди була велика трава. І хлопці не побачили заховану там міну. Нас не зачепило, пагорб захистив. Тільки вибуховою хвилею відкинуло назад. А «Киргиз» і «Синиця» загинули на місці. І досі ця картина перед очима…
— Ще пригадується боєць «Панда». Три кульових в шию. Хребет перебитий. Голова трималася на якомусь шнурочку. Він загинув неподалеку від мене. «Птиця»… Йому снайпер поцілив у голову. Багато таких… Якщо всіх перераховувати пройдуть години. Та й тяжко про це згадувати…

А незадовго до загибелі Геннадія його дружині наснився сон, що коханий загинув. Вона плакала уві сні. Дівчатка почули це і розбудили маму. Вона почала телефонувати чоловікові. Він не відповідав. В тій точці окопів, де він перебував, зв’язку не було. Лише близько восьмої ранку «Зелений» вийшов на зв’язок.

Він мріяв зустріти Новий рік з сім’ю. Він мріяв, щоб дружина народила йому хлопчика.

Зовсім скоро він мав покинути пекельний Донбас і поїхати на лікування.

І він покине його, тільки в труні…

Вітаючи українців з Новим роком, він сказав:

 

— Навіть попри війну залишайтеся людьми…

— У мене загубився телефон, а там усі зв’язки були. Тому хочу передати вітання у 128 бригаду, 4 батальйон. Командир РВП, позивний «Зона». Друже, я живий! І скоро буду святкувати на передовій свій четвертий Новий рік. Слава Україні! Миру і достатку вам, українці, в новому 2018 році!

І це був його останній Новий рік…

10 січня 2018 року Геннадій загинув біля селища Піски, Донецької області, підірвавшись на вибуховому пристрої.

Автор Михайло Ухман