Життя в окупованому Криму

 

В Криму, на ринку, чоловік продає черешню по 250 російських рублів за кілограм (майже 105 гривень). Проходить повз нього сімейна пара. Він і каже до них: Беріть, у мене найдешевше! Жінка відповіла йому: Ми тільки-но з материкової України приїхали, там ягоди по 30 гривень купували, з чоловіком ціле відро з’їли. Не може бути! — відповів продавець подружній парі —  це пропаганда!. Люди усміхнулися і пішли далі.

Цю історію мені розповів в Донецькій області боєць-доброволець. Який ще в 2014 покинув рідний Крим. Тепер воює щоб прогнати москалів. Та надії, що півострів скоро стане українським, в нього все менше і менше. Його батьки залишилися в Сімферополі, їм нікуди їхати. Мають пенсію, щось на грядці вирощують, так і живуть. Єдина радість для них тепер — дзвінки від сина, хоч і не часті. Коли хтось стукає в квартиру вони бояться відчиняти двері, щоб їм не принесли звістку про загибель дитини. Вони розповідають, що кримчани просто живуть собі, і по великому рахунку їх цікавить що завтра будуть їсти, а не якого кольору влада. Вони повернулися з депортації у 1990 році. За цей час все бачили. Проте, кажуть, що Україна сама винна у втраті цієї території. Якби Київ проводив жорстку, і одночасно правильну політику з жителями півострова, цього заколоту не було б. Вони роками зомбовані Росією, розуміють тільки вектор сили. Їм потрібно вказати де зло, а де добро. Так званий «русский мир» це зрозумів швидше, і практично без крові захопив величезну територію. Батьки нашого добровольця історики, тому наводять паралелі з минулим. «Українська влада замість того, щоб діяти у 1918 році, видавала якісь сміхотворні Універсали, які не доходили до народних мас. Тому, коли більшовики кинули клич, що земля — селянам, простий народ підтримав комуняків. А люди з Універсалами просто не зуміли нічого зробити. Так українців окупували на багато десятиліть» — цитує слова свого батька, боєць-доброволець. Просвітницької роботи з людьми майже не проводили. Півостровом правили бандити з числа колишньої Партії регіонів, та кремлівські представники. Київська еліта дерлася між собою за право більше вкрасти. Тоді як Крим йшов сам по собі. Навіть за часів Ющенка не проводили жодну роботу, хоча, під його керівництвом були СБУ, міліція. Саме в той час на півострів приїжджали найманці з Росії, саме тоді створювалися прокремлівські організації, які розповідали мешканцям півострова, що бандери помстяться за 1944 рік, змусять усіх говорити українською мовою, а росіян депортують. Юлія Тимошенко, яка нібито усі роки працює на благо України, під час наради в кабінеті Турчинова, восени 2014 року, найбільше верещала, що ми не можемо збройно протистояти кремлівським шавкам у Криму — можуть загинути українці. А хто зараз гине?!

Ось такі думки зараз побутують серед кримської інтелігенції, яка просто змирилася зі своїм майбутнім: бути в неволі на своїй же землі.

Після цієї розмови мені вдалось поговорити ще з декількома людьми, які проживають, на території тимчасово окупованого Криму. Кожен ділився своїми враженнями, і як кому пощастило влаштуватися у житті.

Яна, переселенка з Донецька, працює менеджеркою в туристичній фірмі. Розповідає, що на Донбасі жила непогано, проте, на півострові ще краще.

Денис, мешканець Ялти, працює на двох роботах, щоб прогодувати себе і сім’ю. Цілий день працює на будівництві готелю, а ввечері клеїть шпалери у друзів. Зароблених грошей вистачає на їжу, поношений одяг та оплату рахунків за комунальні послуги.

Жанна теж мешканка Ялти. Колись здавала житло приїжджим українцям, на ці гроші жила. Тепер курортний сезон зірваний. Доводиться піднімати ціни на житло поодиноким квартирантам. Що чекає на неї у майбутньому не знає, живе одним днем.

— У мене дві доньки — розповідає про себе 60-літня Віра — одна живе в Сімферополі, інша — в Києві, куди переїхала з Москви після розлучення. І ось вже три роки я змушена жити на два дома. Весна, літо — у Криму, осінь, зима — у столиці. Діти працюють, і потрібно допомагати з онуками. Все б нічого, якби не окупація… Мені так все це набридло. Десятки друзів на півострові, ще більше в Києві. І майже всі вони зараз ворогують між собою. Приїжджаю в Крим, там сусіди шиплять до мене, як гадюки: “Ну, что, бандеровци не изнасиловали тебя?”. І ось так постійно. Дістало вже все. Я їм пояснюю, що там звичайні українці, але вони все одно кидаються на мене. І вся причина — в злобі на себе, на українську владу, яка допустила захоплення півострова росіянами. Саме так. Кримчани жаліють, що так сталося. Більшість з них вже не підтримують війну Росії на Донбасі, як це було в 2014. Всі говорять про мир. Причинна полягає в тому, що росіяни просто використали місцевих мешканців і кинули напризволяще. Москалі захопили Крим для своїх потреб, населення їм більше не потрібне. Спочатку підняли пенсію, вона складала близько 5 тисяч гривень, що, погодьтеся, дуже гарно. Та пізніше ці гроші втратили свою цінність — в гору поповзли і ціни. Минулого літа ситуація склалась просто катастрофічна. Пам’ятаю, ціни на полуницю — 750 російських рублів за кілограм, це майже 300 наших гривень, гриби шампіньйони 250 рублів — 100 наших гривень. Хоча, останні в Україні можна було купити за гривень 30. Комуналка росте кожного місяця, ціни на хліб теж. І всі мовчать, всі бояться. Затаїли злобу на весь світ і кидаються одне на одного. Моя сестра телефонує з Росії до мене і запитує, чи ми ще не оплачуємо вуличне освітлення. У них вже і такий тариф є. Я ж у душі залишаюся щирою українкою і чекаю, поки знову все буде як колись, все — Україна!

— Воно й не дивно, що вони підняли такі ціни — продовжує розмову інша пасажирка купе Віра — війна в Україні та Сирії витягує з бюджету мільярди рублів. А де їх взяти? Звісно ж з народу! Останній страждає, проте, мовчить, поки мовчить. Хоча ситуація невтішна. Неподалеку від мого села, що під Сімферополем, понаїхало сибіряків. В інших районах теж багато переселенців з рашк. Всі вони потрапили з пекла в рай. Дехто з них говорить, що навіть жебракуватиме тут, але на материкову Росію не повернеться. Тож важко буде цю наволоч вигнати.

— А у мене інша проблема — розповідає третій пасажир Михайло — мій родич з Сімферополя помер лежачи в лікарні. Хоча, жодних ознак критичного стану не було. Він мав дві квартири. Якимось чином це майно перейшло невідомим людям. Я намагаюся з’ясувати як він помер, є підозра, що йому допомогли, викликали зупинку серця. Та довести це важко, мені всіляко перешкоджають, погрожують, посилають нецензурно в Україну. Ось так два рази на місяць мотаюсь між островом і столицею. Коли це закінчиться?

Автор Михайло Ухман