Правда війни від бійця 92 бригади

фото Богдан Антоненко

 

—  Наш перший батальйон в середині серпня 2014 року потрапив під Іловайськ. Не знаю що там сталося, але більше половини хлопців загинули. Я бачив по телевізору як сепаратисти бульдозером загортали тіла моїх побратимів у рівчак. Хлопці були в шоломах, бронежилетах. Їх, як скотину чи сміття, просто засипали і все — розповідає боєць на позивний “Максим”, який воює у складі 92 бригади.

— А ви тоді де знаходилися?

— Я з другим батальйоном перебував на навчальному полігоні. Мене призвали 6 серпня і за місяць відправили в містечко Щастя, що неподалік Луганська. Ми горіли помстою, хотіли направитися в Іловайськ і бити цих московських мерзот. Проте, нам приготували інше завдання.

— Війна, хаос. І ви приймаєте рішення піти воювати, що вас спонукало до цього?

— Я народився в Надвірній, що на Франківщині. Але одружився і переїхав у містечко Борівське, Харківської області. Коли побачив як гинуть хлопці вирішив піти на війну. З селища ніхто не бажав воювати. Тільки нещодавно контракт підписали ще п’ятеро хлопців. Але у них в голові одне: як заробити гроші? Я ж майже нічим не ризикую. Мені 48 років, маю дітей, онуків. Життя прожив недаремно, тепер потрібно і Україні допомогти. Велику роль зіграло й те, що у мене західноукраїнське коріння, підвищене почуття патріотизму. На медкомісії у мене виявили проблеми з шлунком. Вже хотіли написати що непридатний. Я ці документи викинув, поїхав в іншу лікарню, пройшов обстеження. Там нічого не виявили. Все — дорога на війну відкрита.

—  Містечко Щастя. Як воно зустріло вас?

  Воно вразило мене чистотою і охайністю. Чого не побачиш в деяких мирних містах. А далі будні на війні… З обстрілами, кров’ю, смертю.

—  Ви пам’ятаєте, хто першим загинув з ваших побратимів?

—  Першими загинули капітан Антошин, наш ротний, і начальник штабу 92 бригади — Демиденко. Вони оглядали наші позиції, вирішували, де окопатись, де укріпитися. До того, як ми захопили цю ділянку землі, там стояли сепаратисти, потім 95 бригада, Перша танкова, батальйон “Айдар”. Всі вони ставили розтяжки, міни. На карті цього не позначали. Ось наші командири і підірвалися з необачності. Забігаючи на перед, скажу, що за рік, який ми відстояли на Щасті, в нашій роті загинуло 9 людей, кого куля вразила, хто загинув від уламків. Мене ж Бог милував. Ми охороняли єдиний міст, який з’єднував селище з Луганськом. По нас стріляли з танків, Градів, та величезних жертв вдалось уникнути.

—  Як поводили себе офіцери в часи обстрілів. Вміло коригували дії підопічних?

—  Після смерті капітана Антошина нам попадалися боягузи і непрофесіонали, які першими втікали з поля бою. Пізніше до нас прийшов лейтенант Бондаренко, якого нагородили орденом Богдана Хмельницького. Цей хлопець дійсно може називатися офіцером. До речі, він був одним з тих, хто затримував російських ГРУшників.

—  Ця історія обросла легендами. Як все відбувалося насправді?

—  Це було близько обіду. Один з наших бійців, “Вадік”, вирішив скупатися в місцевій річці Сіверський Донець. Йдучи краєм окопу, в протилежний від позицій бік, він навіть не підозрював, що за 50 метрів причаїлися російські розвідники. Останні, побачивши його, вистрелили. “Вадік” падаючи головою в окоп закричав. Це почув хлопець на позивний “Борода”. Його теж потім нагородили орденом. Він відкрив вогонь по ворожим солдатам. Був у цій ситуації один неприємний момент. Один з наших постових ніс варту у навушниках. І не бачив коли “Вадіка” поранили. Тому що слухав музику. Якщо б не “Борода” терористи могли знищити набагато більше наших хлопців. Або відійти непоміченими. На щастя зав’язався бій. До нього підключилися усі бійці, які були в цьому квадраті. Одного терориста поранили в плече, іншого в ногу. Хтось закричав щоб принесли носилки. Я побіг на інший пост, приніс їх. Але підійти до поранених розвідників ми не наважувалися. Старший з цього дуету кричав, що має гранату. Врешті-решт ми їх взяли. Дали декілька разів в голову, щоб не репетували, і понесли на дорогу. У нас виникало бажання скинути їх з моста рибам на корм. Але комбат не дав цього зробити. Потім, коли їх вже забрали СБУ-шники, ми дізнались, що “Вадік” помер у лікарні. Попадись вони нам ще раз, їм би і Президент не допоміг. Рвали б мерзот живими.

—  Вам вдалося дізнатися їхні звання? Хто їх заслав до вас?

—  Так. Один з них був сержантом, а інший — капітан. Належать до полку ГРУ Росії, міста Тольятті. Коли ми несли їх на носилках, вони всіляко заперечували свою належність до москалів. Говорили, що ополченці. Проте, побачивши як ми проглядаємо їхні телефони, розповіли всю правду. Капітан, який до того геройствував, навіть погрожував нам. А потім почав скиглити «Парни, отпустите нас…».

— З якою метою вони зайшли на наші позиції?

—  Хтось підкинув їм інформацію. що міст з Щастя до Луганська охороняють лише шестеро “айдарівців”. А виявилося, що тут стоїть ціла рота бійців ЗСУ. Вони не вперше сюди приходили, проте, ніколи в контакт не вступали. Наскільки це правда — невідомо. Але в Україні вони знаходилися давно. Про це свідчать їхні численні фото. Особливо оригінальні вони у капітана. Він любив позувати на фоні красивих воріт, будинків.

—  Чи отримав покарання постовий, який у навушниках сидів на бойовому посту?

— Тут ціла історія з цим солдатом. Його спочатку нагородили за операцію проти російських розвідників. Але потім, коли почались розбори, нагороду зняли. Навіть УБД не хотіли давати. І він нібито переметнувся на бік так званої ЛНР. Наскільки це правда — не знаю, але говорили, що бачили його сайт, де він розповідає про службу в українській армії. І дівчина у нього з Луганська.

—  А вас нагородили за затримку російських терористів?

—  Мене навіщо нагороджувати? Є хлопці, які справді на це заслуговують. Я нічого героїчного не зробив. Як і десятки інших солдатів, які отримали медалі. Вони зовсім не були присутніми під час бою. Їх навіть на нашій ділянці не було. Але якимось чином вони примудрилися стати героями.

—  Російських спецназівців обміняли на Савченко. Ви вважаєте це правильним?

— На початку всі хвилювалися за неї, вважали патріоткою. Та тепер відкрилося істинне її обличчя, цієї липової героїні. Розповідали знайомі “айдаровці”, що Савченко потрапила в полон будучи нетверезою. Їхній БТР заїхав на блокпост сепаратистів. Почався бій. Багато хлопців загинуло при спробі відійти, а потім і відбити її у “сєперів”. Ця мерзота, забуваючи це, допомагає росіянам руйнувати Україну з середини. ГРУшники вільні, сотні бандитів, наркоманів вийшли на волю завдяки її закону. Наш “Вадік” лежить мертвий, хлопці з батальйону “Айдар” мертві. Ще хтось вважає її героїнею України?!

—  До речі, разом зі мною служив Дмитро Булатов, колишній міністр молоді і спорту. Разом на посту стояли. Коли я їхав у відпустку в Харківщину він передав мені флешку, на якій зберігалася інформація про Савченко.

—  Кому ви її передали? І чому сам Булатов не поїхав в Київ?

—  Цю флешку я передавав у Харкові. До мене підійшли модно вдягнуті люди, забрали її і мовчки розчинилися в натовпі. А екс- міністр не хотів зайвого шуму, він взагалі був скромним солдатом.

— Після історії з розвідниками до вас була прикута особлива увага?

— Ні. Як завжди закидали мінами, снарядами. Намагалися взяти нас танками, піхотою. Та отримавши порцію металу — відходили. Хоча різні цікаві історії на нашому блокпосту траплялись. Одного разу до нас привезли шістьох людей, які мали посвідчення Луганської народної міліції. Ці сєпери в ночі переплутали свій блок пост з українським. Наші солдати їх захопили. Пізніше на позицію приїхав один з керівників колишньої Луганської міліції і впізнав у полонених двох свої підлеглих.

— Тобто, колишні українські міліціонери, перейшли на бік сепаратистів?

— Так.

— Був випадок, коли з боку сепаратистів, до нас прийшов чеченець. Під покровом ночі перейшов нейтральну територію і попросився на розмову. Він розповідав, що їх змушують воювати. Так звані «чеченські князьки» продалися Москві за гроші і використовують простих людей у своїх цілях. Хто відмовляється йти на війну — погрожують знищити сім’ю. Ось така дилема. Посидівши з нами він підвівся, подякував за чай і пішов у напрямку сепаратистів. Десь на півдороги терористи його обстріляли з мінометів і поранили. Що було далі з ним мені невідомо. І це один такий чеченець, який здався нам адекватним. Інші абреки по рації кричали: “Хахол, ухади с Донбаса. Зарежем, закопаем”. Ми намагалися не звертати на це уваги. Якось під покровом ночі вони підійшли до сірої зони і почали витягувати наші міни, за тридцять метрів від нас. Такого нахабства пробачати не можна! В результаті короткого бою ми вбили двох з них, та декількох поранили. Ось так, прослуживши рік і місяць, я відправився додому.

—  Як зустріло вас мирне життя?

  Декілька місяців вирішував свої справи. Потім не витримав цього безладу, що відбувається в нашій державі, і підписав контракт зі своєю бригадою. Знову приїхав в містечко Щастя. А звідти, в жовтні місяці, нас перевели у Мар’їнку. Тепер тут воюємо. Хочу зазначити, що місцеві мешканці писали заяви, щоб нас не виводили.

—  Можете порівняти війну 2014 року з теперішнім часом?

—  Скажу відверто: шкодую, що підписав контракт. На початку бойових дій я йшов сюди за покликом серця. Зараз з цього пориву нічого не залишилося. Колись солдати були людяніші і не жили одними грошима, офіцери добре ставилися до підопічних. Війна перестала бути війною за незалежність. Все перетворилося на театр абсурду і наживи. Наведу один приклад: перед другою відправою на фронт мене два місяці вчили на механіка-водія БТР. Приїхавши в Мар’їнку мене назначили помічником гранатометника. Що за ідіотизм? Навіщо було витрачати на мене державні кошти, час, щоб потім поставити на зовсім іншу спеціальність? Я пригадую бійців батальйону “Айдар”, які в 2015 році стояли разом з нами під Луганськом. Це були висококласні, професійні хлопці, чудові мінометники. Вони жили лише війною і перемогою. Я не бачив щоб вони випивали чи курили коноплю. Зі мною воював хлопець з Харкова, позивний “Археолог”. Він не був військовим, мав вищу освіту, але стріляв з СПГ (гранатомет) відмінно, майже без промахів. Гарне слово хочу сказати про колишнього сержанта Білова. Він загинув, але живе у нашій пам’яті. Він був проти алкоголю. Робив все, щоб ми були вдягнуті, ситі. Щотижня, за можливістю, купував торт за свої гроші, чи шашлик привозив. Таких людей зараз не вистачає. Та я військовий, тому змушений приймати все як є. І воювати до переможного кінця.

Автор Михайло Ухман