Іван Бущук “Карабін”. Історія добровольця

— Перший виїзд у зону бойових дій, відбувся завдяки другу з СБУ. Він снайпер і разом зі свою групою, яку навчав цьому ремеслу, їздив на передову. Одного разу у нього захворів другий номер обслуги. Михайло, так звали друга, запропонував мені поїхати з ним. Відтоді моє життя кардинально змінилося — розповідає боєць-доброволець, волонтер Іван Бущук, на позивний “Карабін”.

— Мій приятель навички снайперської справи здобув у підрозділі “Альфа”. Перед Помаранчевою революцією служив в Іраку з миротворчою місією. На початку 2014-го йому наказали вирушати на Майдан з гвинтівкою, щоб розганяти людей. Побратим відмовився, як наслідок — звільнення. З приходом нової влади Михайла знову прийняли на службу і запропонували готувати снайперські підрозділи. Які б знищували сепаратистів у будівлях, та всіх важкодоступних місцях. У складі такого підрозділу перебував і я.

Іван народився в Дніпропетровській області. Батьки фермери. Змалечку він знав що таке робота і як заробляти гроші. Першу тисячу доларів він отримав в підлітковому віці, коли працював з батьком на полях. Вони перші у себе в районі купили машинку для виготовлення солом’яних тюків. Іван їздив на ній, заробляв гроші для сім’ї, тоді як його батько займався іншими справами.
Коли настала війна, батьки Івана приймали у себе в дома солдатів, які направлялись на фронт чи з фронту. Годували їх, в дорогу харчі давали, дизельним пальним заправляли. Сотні, якщо не більше бійців, тепер згадують їх з вдячністю. Сестра Наталя навчалася у медичному виші Дніпра. Паралельно працювала у шпиталі, не досипаючи ночами. Перев’язувала поранених бійців, піклувалася про них. Та не всі це цінували. Бувало, що невдячні п’яні вояки матюкали її, інколи навіть руку підносили. Наталя дбала і про бійців на фронті, збирала допомогу та відвозила її на передову.

11539560_1644634859084375_8313867297293572078_n.jpg

Одного разу до Наталі зателефонували шахраї з загубленого телефону її знайомого солдата, який служив під Маріуполем. Вони попросили перекинути дві тисячі гривень. Мовляв, у нього сталася біда і загрожує небезпека. Наталя не розібравшись, кинула все і побігла до банкомату. Пізніше все з’ясувалось, проте, гроші уже були перераховані.

Сім’я Бущуків одни з небагатьох у своєму селі, хто з початком війни на домі почепив український прапор. Місцеві мешканці, більшість з яких була диванними сепаратистами, тихо ненавиділи їх за це.

— Які обов’язки, ти виконував у підрозділі і де все відбувалось?

— Це було під Слов’янськом у травні місяці. Нас з Дніпра гвинтокрилом доправили до Краматорська а звідти ми добиралися на БТР на окраїну Слов’янська.

Тоді все було не так, як показували по телевізору. Я побачив як стріляють міномети, артилерія. Від снарядів все руйнується… Якось було незвично.
— Ми підійшли до будівлі, де сиділи сепаратисти, на відстані ста метрів. І розподілившись по групах — відкрили вогонь. Точніше, стріляло семеро чоловік, ще стільки ж прикривали, в тому числі і я. Сепаратисти не могли зрозуміти звідки ведуть вогонь, оскільки будівля велика, а навколо все дрижить від вибухів. Тож подумали, що ми в іншій частині будинку і направили туди вогонь гранатометів і кулеметів. Це виглядало смішно. Зробивши десять пострілів, половина з яких точно попала в ціль, ми з другом відійшли в тил. За годину підтягнулися усі групи. Жертв серед наших не було. Усі раділи що десятки сепаратистів відправились у пекло. Наступної ночі ми знову вийшли на полювання. Була інформація, що до бойовиків має приїхати один з командирів. Чотири години сиділи в повній тиші і очікували його. Проте, так і не дізнались, приїхав він чи ні. Тому відходячи стріляли усіх кого бачили. Наступного дня гвинтокрил доставив нас додому.

— Що сказали батьки про твій вояж?

— Вони дізнались лишень за місяць. Спочатку розповів татові, тому що з ним ділився найособистішим. А потім матері і сестрі. Всі були шоковані, але водночас пишалися мною.

— Як складалась твоя доля в подальшому? Тобі не хотілося вступити у ЗСУ?

— Я розмовляв з татом і він сказав мені, що потрібно вчитись. Адже війна може затягнутись, так воно і сталося, а диплом зайвим не буває. Це була перша причина, чому не підписав контракт. Друга причина — сама армія. Я стільки надивився на офіцерів-мародерів, солдатів-алкоголіків, що в мене геть пропало бажання служити офіційно. Проте, я продовжував заїжджати на позиції і на декілька днів залишатися там, щоб допомогти хлопцям. Один з таких виїздів, ледь не завершився для мене трагічно.

Влітку 2015-го заступив на одну з позицій під Пісками. Моїм напарником був хлопець з Тернополя, на позивний “Макарон”, який більше 10 років прожив в Італії. Коли розпочалася війна він все кинув і приїхав захищати Україну. Була дев’ята година вечора. Тривав шалений обстріл наших позицій, ми побачили як ворожі групи намагаються підійти до нас і знищити. Під час бою кулемет поламався. Я в темноті намагаюся полагодити його, хоча до того ніколи в руках не тримав. У “Макарона” автомат теж заїв. Якимось чином свій ПК я привів до ладу. Сказав побратимові щоб той набив стрічку, сам півгодини стримував ворога одним своїм автоматом. Коли закінчились набої вів вогонь з кулемета. Це була божевільна ніч. Все робили навмання, не знаючи хто нас прикриває і чим.

15181325_1197294467015643_3228392480532291559_n.jpg

— Тоді все закінчилось щасливо?

— Так, я й досі ходжу, воюю (сміється). Хоча моїм друзям так не щастить. Приїхав одного разу на передову. Підійшов до своїх знайомих, поспілкувались… Один з них заступив на пост. За 5 хвилин нам передали по рації що його убили. Міна прилетіла і все…

Хоча, були в моєму житті комічні випадки. Приїхав з Пісків додому. Цілий тиждень стояв на позиції. Пам’ятаю, що людей майже не було у цьому селищі. Та от мишей вистачало. Вони цілими табунами бігали. 
Поклав речі у кімнату і пішов вечеряти з батьками. Поговорили трошки, я помився і пішов відпочивати. Чую, щось по мені лазить. Спочатку не звернув увагу, потім ввімкнув світло і бачу — миша побігла під шафу. Почав гуркати дверми, виганяти звідти. Прийшла мама і запитала, що роблю. Відповів їй, що ловлю мишу. Вона сказала, що у нас немає гризунів. Відповів їй, що тепер з’явилися. Мати зачинила двері і чую дзвонить до сестри, та розповідає, що я з’їхав з глузду. Потрібно лікувати. Батько зайшов у кімнату, запитав що роблю. Я йому відповів, що ловлю мишу. Тато сказав: “Лови, лови”. І зачинив двері. Чую, говорить мамі, що завтра повезуть мене в лікарню. Якимось чином мені вдалось зловити цю землерийку. Взяв її в руки та приніс батькам на кухню. Знову настала мовчанка, вони переглянулись. Я сказав до них: “Бачити, ось миша” і вийшов до себе в кімнату. Чую, мама дзвонить до сестри і каже:”Наталя, все гаразд. Ваня здоровий”.


— Був ще один випадок, який міг закінчитися трагічно. Ми заїхали в Піски на позиції 93-ої бригади. У їхньому складі воювала штурмова рота “Карпатська Січ”. Командиром у них був “Кум”. Він, і ще декілька офіцерів, сиділи в бані і парилися. Двері відчинились і до них зайшло троє моїх побратима. В шоломах, з автоматами.

“Кум” запитав, хто вони такі? Один з моїх друзів відповів на чистій російській:” Мы с полей”. Як вже потім розповідали мені “січовики”, страху вони наїлись, що й словами не передати. Була б у них зброя з собою у лазні — були б жертви. Я в цей час перебував в іншому домі, складав речі. Чую крик. Командир “Кум” розпікає вартового, що впустив незнайомих людей. А всі вони знали мене, тож пропускали без проблем.

28167037_348906145625174_5582511048719543872_n.jpg

Нині Іван продовжує допомагати батькові в полі і коли є вільні дні, приїжджає до друзів на передову.

 

Автор Михайло Ухман