Боєць-доброволець з Криму

 

 — Мій батько з матір’ю живуть в Криму. Підтримують окупаційну владу, а я воюю за Україну — розповідає боєць-доброволець з позивним “Крим». 

— Перед війною я приїхав на навчання у Харківський автотранспортний технікум. Та події 2014 року змусили мене взяти в руки зброю. Мама, як дізналася, верещала в істериці. Говорила, що люди добровільно зробили свій вибір на півострові та Донбасі. Це їхні звичайні “ватні” розмови. Що можна хотіти від зомбі? Довгий час ми з нею не спілкувалися. Пізніше помирились, але всі наші розмови зводились до того, що вона називала мене фашистом і бандерівцем. А я її у відповідь говорив, що вони всі там москалі. З татом у мене стосунки складалися менш емоційно. Він просто зберігає нейтралітет. 

— Як для тебе розпочалася війна?

— Мій друг знаходився у батальйоні “Луганськ-1”. Я теж вступив туди добровольцем у липні 2014. Ми базувались у приміщені військкомату в Сєверодонецьку. Спочатку було навчання, а потім нас виставляли на блокпости у Лисичанську, Артемівську. Потім я потрапив у розвідку. Довгими холодними днями ми сиділи в лісі за містом. Блокували ґрунтову дорогу, яка проходила вздовж річки Сіверський Донець. Чекали наступу сєперів, та його не було. Потім ми робили міліцейську чистку міста.

— Що це означає?

— До нас надходила інформація, що за такою-то адресою проживає людина, причетна до терористичної організації. Ми знаходили, арештовували і відправляли в штаб для з’ясування. Дуже швидко така пасивна служба нам набридла, і майже всі хлопці, які прийшли зі мною з “учебки”, звільнилися. Нам хотілося воювати, а не виконувати “минтовську” місію. Нестерпно було бачити, що людей, які знаходилися в розшуку, ми затримували, а їх потім відпускали. Особливо запам’ятався випадок з російською снайперкою “Багірою”. У нас була її фотографія, її розшукувала поліція, СБУ. Двічі ми її затримували. “Багіра” перетинала кордон по фальшивих документах. І щоразу її відпускали. Хтось з високих українських чинів прикривав її. Тодішній керівник міліції в Луганській області, генерал-лейтенант Науменко, був відомий сепаратист. Він ганяв у терористичні, так звані, «Республіки» ешелони з українським металом. Коли бійці батальйону “Торнадо” перекрили цей шлях, він розпочав проти них інформаційну війну. Ми теж намагалися зупиняти ці вагони, але надійшла команда зверху — пропускати. У генерала навіть була кличка “Толік метал”. Пізніше прийшла інша — “Толік тепловізор”. Думаю, що не просто так назвали його. Потім його зняли з поста головного міліціонера Луганської міліції. Проводили розслідування. Наша влада не побачила злочину в його діях і він спокійно поїхав в Америку. Замість “Толіка” назначили Юрія Покиньбороду. Оцей “генеральчик”, родичі якого живуть в “лугандонії”, теж одна з причин, чого ми звільнилися.

— В який підрозділ перейшов потім?

— Сімейний (сміється). Я одружився. Ще будучи в Луганському батальйоні. В інтернеті познайомився з дівчиною. Два місяця з нею переписувався. Після звільнення, в жовтні 2014, приїхав до родичів в Харків. Наступного дня вона приїхала до мене. За три місяці після цього ми одружились і я переїхав до неї на Київщину. А в січні 2015 вже воював у Пісках, у складі “Правого сектору”.

— Тебе молода дружина відпустила?

— Звичайно, що ні. Родичі теж всі були проти цього, відмовляли. Але я не зміг сидіти вдома, коли на фронті гинули мої побратими.

 

— Чому служба в добробаті, а не в ЗСУ?

— Я бачив що нашу армію очолюють непрофесіонали і запроданці. Це те саме, що мавпі дати гранату. Загроза страшна, але не в нашу користь. А добровольці керуються лише патріотизмом. Для них закон один: бий сепаратистів до загину. Приїхавши в Піски я потрапив під командування друга “Гатила”. Там все було інакше, не так як в міліцейському батальйоні. Дисципліна, жодного спиртного. Інструктором був француз за національністю. Він навчав за системою НАТО. Стрільба, тактика, навіть альпінізм викладав. Плюс до всього, коли звільнялися з “Луганська-1”, нам всім написали, що не відповідаємо вимогам солдата. Це була така собі помста від командування. Про пільги мова навіть не йшла. Хоча, отримував у батальйоні 4 тисячі гривень

— Піски, на той час, були найнебезпечнішою зоною на фронті. Не пошкодував, що покинув тихий батальйон на буремний підрозділ?

— Ні. Там було те, чого всі прагнули — війна. Приїхали на позицію, розклалися. Неподалік йшов бій. Побратими в цей час примудрилися напекти паляниць і покликали нас. Я пройшов метрів тридцять, як в ріг будинку прилетіла міна. Мене оглушило. Полежав трішки, піднявся, обтрусився і повернувся назад. Перехотів випічки (усміхається). І так пішов день за днем. Стрільба, кров, крики…

— Ти пам’ятаєш першого загиблого побратима?

— Це був хлопець з позивним “Ведмідь”, який служив у 93 бригаді. Ми разом з ними стояли на позиціях. Він був на посту, збоку лежали ящики з патронами. Сепаратисти цілились туди, а попали прямо в нього. Вистрілом снаряда “Ведмедю” знесло голову. Я прийшов за п’ять хвилин міняти його… а там… Важко навіть зараз згадувати все це. Взагалі ця позиція нещаслива. На ній було багато поранених, убитих.

— Чому?

— Ми ховалися від обстрілів в ангарі, а там тоненьке перекриття. Снаряди інколи прилітали в саму гущу людей. Був такий момент, що один снаряд вбив трьох наших хлопці одночасно. Через деякий період на позицію приїхали журналісти. Познімали, хлопці постріляли на камеру. Тільки зібралися відходити — прилетіла міна. Наш побратим і один з журналістів загинули. За весь період, що я був у Пісках, на моїй ділянці фронту додому в трунах відправили десять хлопців. Поранених було в рази більше.

— Чи не хотілось все покинути і поїхати до дружини?

— Навіть думки такої не було. Кохану бачити хотів, звісно ж, але не міг покинути побратимів. Тим паче, що скоро нас вивели з Пісків. Хто поїхав на базу, а я — додому. Влітку 2015 ми всі повернулися під Авдіївку, на шахту Бутівка. Це повернення ледве не коштувало мені життя. Тривав бій, я висунув голову, щоб оцінити обстановку. І куля поцілила у мене, точніше, пройшла через обшивку шолома. Чотири міліметра лівіше і зустрічайте українці мертвого героя.

— Що ти відчував в цей момент?

— Я така людина, що не відчуваю страху. Просто обережний. Від вистрілу мене приглушило, дістав адреналін. Та інстинкт самозбереження взяв верх над дурощами і я притих в окопі. Це зараз, коли йде така позиційна війна, працює тільки «арта», солдати бісяться від неробства. Вживають алкоголь, наркотики. Тоді ми були постійно зайняті. Не стріляють — ми в сорока градусну спеку копаємо редути, укріпляємося. Пролунали постріли — беремо зброю і гатимо в сєперів. Часу на відчуття і дурні роздуми не було.

— Потім була вимушена перерва — 4 місяці без війни. У мене восени народилася донька. Потрібно було подбати про неї. За цей час поміняв чотири роботи: вантажником на пошті, охоронцем, водієм на заводі. Ніяк не міг знайти собі місце у мирному житті. Тому, коли взимку оголосили набір в УДА, поїхав туди з побратимами. Нас знову навчали. Але це було найкрутіше навчання, яке доводилося бачити! Цілий місяць італійці муштрували нас. З ранку до ночі, все розписано по годинах. Шість днів на тиждень

— Після навчань заїхали на авдіївську “промку”. Там більше місяця працював кулеметником. Ці дні перетворилися для мене в суцільну війну. Ми знаходились в чотирьохповерховому будинку. На першому поверсі відпочивали, на другому стояли наші кулемети. Поспав трішки, піднявся на два метри і вогонь. Через деякий час на “промку” зайшли українські десантники і нам довелося повертатися на базу, оскільки ми не мали жодних прав щоб там перебувати. Потім ми повернулися в Авдіївку на позицію “Царська Охота”. Там був такий ресторанний комплекс. Ось у ньому ми і знаходилися. Ці події я запам’ятаю надовго. Сєперів в пекло відправляли. Наші хлопці заїхали з СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і підпалили усі позиції москалів, що були навколо нас. Це таке видовище! Вони умудрялися поцілити у бліндажне віконечко терористів. Потім до нас на підкріплення приїхала група снайперів “Браконьєри”. Ці хлопці справжні профі! Бувало, що їхні кулі прошивали по три сепаратиста одночасно. Найбільше мені подобалося що вони не хизувалися цим. Спокійно пішли, відпрацювали і відпочивають.

43497191_302967320528459_2801802755696492544_n.jpg

фото Богдан Антоненко 

— Так тривало до вересня 2016. У мене закінчився контракт і я поїхав додому.

— У тебе був підписаний контракт з УДА?

Так. Нам платили заробітну платню 5 тисяч гривень. Це у них називалося «матеріальна допомога». Правда, за липень та серпень грошей не було. Ярош сказав, що криза. Довелося на мирній Україні шукати роботу, щоб годувати сім’ю.

— Ти маєш друзів у Криму, які тебе підтримують?

— Таких небагато. Але вони у розмовах з недругами захищають мене, говорять, що це мій вибір. У соціальних мережах виставляють українські публікації. Не все так погано там. Найцікавіше, що з тими, хто мене підтримує зараз, я до війни особливо не товаришував. А старі друзі тепер стали моїми ворогами

— Ти зовсім не спілкуєшся з ними?

— Ні. Нещодавно один з них, будучи нетверезим, написав мені. Мовляв, де я? Відписав, що під Донецьком. У відповідь отримав повідомлення: “Мне по..уй, где ты и что там. Главное, что Крым наш, российский.” Брат двоюрідний видалив мене з друзів у соціальній мережі. Він пішов служити в російську армію, приймав їхню присягу

-Тепер мені байдуже до їхнього ставлення. З мамою помирився. Вона приїжджала декілька разів у Харків. Навіть свою думку трішки змінила. Побачила, що люди тут адекватні, не їдять малюків, як це у них розповідають. Сподіваюся, що скоро настане час, коли я в’їду у Крим на танку. І всім іншим доведу, що Крим наш, український! Був, є і буде!

Автор Михайло Ухман